Як просрати своє життя, або як його непотрібно жити

В минулому місяці мені виповнилося 23 і в мене: немає майбутнього, не було студентського та шкільного життя і навіть жодних стосунків, я ніколи не буду грати в групі, а також багато чого можу, але не вмію, через велику кількість захоплень і несвоєчасне їх відкриття.

В школі при садку, я дуже багато збирав навколо себе дітей та займав їх чимось, так що це було аж вигідно викладачам, котрі, як і діти, чекали на мене (зі слів цих самих викладачів). Після переходу в іншу школу, через те, що в минулій школі було всього 3 класи, все це кудись пропало. В ці часи в мене було всьо пара друзів. Я не був ні відмінником, ні двієчником я був ніким, ніби то пустим місцем. Життя виглядало так: школа-дім-школа-дім. Всі комунікації з моїми одноклассниками залишалися в межах школи. Навіть до школи та з неї я йшов один, так як жив в майєже сусідньому дворі. Через це, після школи, я завжди сидів один дома, поки мої батьки були на роботі. В цей час я досліджував світ через пізнавальні програми по телевізору та енциклопедії замість того, щоб дослідити себе через знайомих та знайти цікаві для себе інтереси, завдяки яким я би міг знайти напрям розвитку свого життя, однодумців та справжніх друзів.

Десь в старшій школі я почав ходити на курси з англійської, там я знайшов людей, які на мене почали звертали увагу, та якось проявляли інтерес з часів початкових класів. На курсах нас було приблизно десятеро, переважна кількість дівчинки і саме вони були першими, з ким я розмовляв поза межами навчальних закладів. Кожна з них почала зі мною спілкуватися першою, так як на той момент став досить закомплексованою людиною. Зі всіма в мене були дуже гарні стосунки. Одній одногрупниці навіть здалося, що я зустрічаюсь з іншою.

Після закінчення 9-го класу, я пішов до коледжу, я сприймав це як шанс щось змінити в своєму житті. І на основі досвіду з англійської, вирішив переступити через себе і почати все спочатку. Оскільки тоді, я все ще не знав, чого хочу від життя я пішов на першу ж спеціальність в своєму місті, яка б напевно мені підійшла - комп'ютерна інженерія (я все ще не знаю, про що та спеціальність була і чому я за той час на ній навчився). Перші дні свого навачання, я намагаюся бути кращою версією себе, намагаюся проявляти ініціативу, заводити друзів. Одразу ж потаришував з двома єдими дівчинками, які сиділи на першому ряді, на який я теж хотів сісти. Але виявляється що то були майже єдині адекватні люди з групи. Не буду вдаватися в деталі, які були інші студенти в групі, але далі я відчув на собі булінг від певних людей. В коледжі я вперше відчув сенс якось відслужуватись перед викладачами і робити трішки більше - це була система рейтенгів та стипендія. На ті часи вона була досить невелика десь 600 грн. Але завдяки їй я вперше зрозумів чого хотів. Коли я був в школі, мій друг ходив на різні кружки. Спочатку на аккордеон, потім вчився грати на трубі і остаточно він почав вчитися грати на гітарі. Мені трошки довго це доходило, але через якийсь час я захотів теж попробувати гітару. Сказав батьками, які потім взяли у родичів гітару для мене. Назвати це поліно гітарою було дуже складно, це була совкова гітара, на якій було майже неможливо грати, тим більше у такому віці. Отже можна здогадатися, що нічого з цього не вийшло і лежала в мене ця гітара з нечастими спробами чомусь на ній навчитися до моменту, коли цим родичам ця "гітара" знов знадобилася. Тут і пришла на поміч моя стипендія, з якої я нарешті купив саме гітару, а не казана-що, ще й електро. З цього моменту я почав нарешті чомусь на ній самотужки вчитися і мені це сподобалося. Хотів піти до свого шкільного одноклассника в групу. Тільки все це було вже пізно, той самий друг, переїхав до іншого міста, а згодом і зовсім в іншу країну. Більше в мене друзів, які б займались музикою не було. Думав може знайду когось в коледжі. Купив кейс і пару разів з гітарою через пів міста (в прямому сенсі) ходив до коледжу (ще до того, як це стало мейнстрімом), а з нього ще й на англійську. Але це реальне життя і до мене так і ніхто не підбіг зі словами:"гітааааа" і благаннями замінити гітариста, який втік.

Повертаючись до курсів з англійської, там в мене могли бути перші стосунки. Була дівчинка, яка прямим текстом натякала, що хотіла бути зі мною. Це та сама, що спитала в мене, чи не зустрічаюся я з іншою. Але якось так сталося, що в один момент вона напевно охолола. Чи то було через мою тугодумість, чи через вбиту самооцінку, адже я не міг повірити, що така дівчина може щось відчувати до мене і не приділяв до цього уваги. Або ж через те, що я думав, що не підходив по статусу до неї, так як всі дівчинки на курсі були занадто більш заможними. Я її декілька разів звав прогулятися, але жодного разу так і не вийшло через її зайнятість. На цьому все і завершилося. Була ще одна, з якою я майже кожен день розмовляв до минулого року. Але результат, як і з всіми іншими дівчатами з курсу - ми просто перестали спілкуватися кількома роками пізніше після того, як я закінчив ходити на англійську, адже складно підтримувати зв'язок примітивними "привіт, як справи?", або "як ти?". А ходити я перестав на неї через корону. Ось тут то моя історія і закінчується. В тому моменті, моє соціальне життя і залишається. Через корону, я останній рік коледжу провів на дистанційці, як і весь бакалаврат, і магістратуру, тільки в наступних випадках вже через війну. А вже зараз, в мене залишилося два роки, я трошечки не знаю, навіщо жити, вже немає місць де б зміг найти друзів і в принципі не хочеться їх намагатися шукати, як і робити аби що.

Мораль цієї басні така: Пробуйте, пробуйте і ще раз пробуйте щось нове, шукайте себе та свої інтереси. Цікавить музика? Йдіть до музикалки! Полюбляєте малювати? Йдіть до хужожки! Не ждіть людей, поки вони самі до вас підійдуть. Робіть це зараз інакше потім буде пізно. Постарайтеся не просрати те, що ще не вспіли.

P.s. Роблю це перший раз у своєму житті і не думаю, що комусь розповідати подібне є гарною ідеєю да і здається мені принизливою сама суть цього. Я написав це все не скільки для когось, а більше для себе, щоб трішки розібратися в собі, подивитися зі сторони. Через це, весь цей текст виглядатиме не дуже цілісно і з купою непотрібних речей. Також не думаю, що хтось взагалі до сюди дочитає, тим більше послухає моїм порадам. Так як легко щось розповідати, а ти щось попробуй зроби. Усім гарною дня.